Методична скарбничка. Мій урок

Березень – 2021

Науково-методичний місячник “Творче використання методу проектів в освітньому процесі”

До теми науково – методичного місячника http://www.myshared.ru/slide/1239326/?fbclid=IwAR1iHlL3-91VlbdJYLbZH4_eaRLE1oJGK5Wkz5-AhvjWFopU4G6qyjFmd1s

Ліна Костенко на уроці узагальнення знань про прислівник , 3(7)А клас. Молчанець А.С.https://www.facebook.com/nvkomel/videos/2662608040628253

Урок географії 5(9)-А , Поліщук О.О.Урок географії 5(9)-А , Поліщук О.О. https://www.facebook.com/100010349237750/videos/1362927614062200

Англійські традиції, 2(6)А, Глодовська О.Г. https://www.facebook.com/nvkomel/videos/455539912559038

Урок української літератури.  1(5)-А клас. Літвінчук І.Г.  https://www.facebook.com/100010349237750/videos/1362176497470645

Формування компетентності продуктивної творчої діяльності через метод проектів в рамках Методичного місячника «Творче використання методу проектів в освітньому процесі». Урок фізики в 5(9)А класі «Рух і взаємодія»  https://www.facebook.com/photo?fbid=1690889627748125&set=pcb.1690890571081364

12.03.2021

#збережемопервоцвіти

Концепція розвитку школи стверджує необхідність якісного оновлення змісту освіти, забезпечення безперервного процесу становлення та розвитку гармонійної творчої особистості учня. Школа бере на себе місію створення нового освітнього середовища, де панує атмосфера педагогічної творчості вчителів – однодумців, учнів і батьків.

Нове освітнє середовище передбачає й новий зміст освіти, нові технології навчання і виховання, розвиток інтелектуальних здібностей дітей, щоб вивести кожного школяра на виховання культури творчого мислення.

Сьогодні школа має готувати не лише носія знань, а й творчу особистість, яка здатна використовувати здобуті знання для конкурентоспроможної діяльності у будь-якій сфері суспільного життя, тобто формувати компетентну особистість. Тому сьогодні постає питання організації навчального процесу з точки зору компетентнісного підходу, а отже, й проблема компетентнісного підходу до управління процесом навчання є надзвичайно актуальною.

У цьому контексті прийнято виділяти три підходи до розвитку освіти на сучасному етапі:

– з точки зору змісту освіти – знаннєвий підхід, для якого важливими є знання, які учні здобувають в школі;

– з точки зору особливостей процесу навчання – важливими є питання організації навчання, як учні вчаться, яку інформацію засвоюють, як їх вчать учителі, як побудована пізнавальна діяльність. Головними виступають питання – що вчити, як вчити, що засвоюється?;

– з точки зору отриманих результатів – компетентнісний підхід, який націлює освіту на формування та розвиток ключових і предметних компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень тощо), якими мають володіти учні після закінчення школи. Результатом такого процесу буде формування загальної компетентності людини в тих, чи інших питаннях.

Компетентнісний підхід як засіб оновлення змісту освіти викликає однаковою мірою як зацікавленість, так і супротив серед учительства, науковців, управлінців різних рівнів.

Він у свідомості прибічників цього підходу протистоїть ЗУНам в освіті та всьому негативному, що з ними пов’язують: з переважанням фактичного, інформаційного елемента; недостатністю в учнів умінь застосовувати знання в різноманітних ситуаціях для виконання практичних і теоретичних завдань, тобто умінь користуватись знаннями.

Поділяючи такі погляди, більшість прогресивно налаштованих освітян відкриті для сприйняття концепцій і педагогічних технологій, зорієнтованих на розвиток в учнів можливостей засвоювати новий досвід на основі цілеспрямованого формування творчого та критичного мислення, засобів навчально-дослідної діяльності, рольового й імітаційного моделювання.

Ознакою цих освітніх систем є особистісне входження учня в навчальний процес, забезпечення його готовності засвоювати зміст, сприйнятливості до педагогічних впливів, позитивного реагування на навчальні цілі тощо.

Сучасний освітянин загалом орієнтується в авангардних дидактичних пошуках, весь попередній етап модернізації школи підготував його до сприйняття продуктивних педагогічних ідей, зокрема, й до реалізації компетентнісного підходу в навчально-виховному процесі школи.

Про компетентнісний підхід до формування змісту освіти зазначено в нових Державних стандартах початкової, базової і повної загальної середньої освіти, його реалізовано в «Критеріях навчальних досягнень».

У Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти (затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 р. № 1392) дається тлумачення понять «компетентність», «ключова компетентність», «компетентнісний підхід»:

– компетентність – набута у процесі навчання інтегрована здатність учня, що складається із знань, умінь, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці;

– ключова компетентність – спеціально структурований комплекс характеристик (якостей) особистості, що дає можливість їй ефективно діяти у різних сферах життєдіяльності і належить до загальногалузевого змісту освітніх стандартів;

– компетентнісний підхід – спрямованість навчально-виховного процесу на досягнення результатів, якими є ієрархічно підпорядковані ключова, загальнопредметна і предметна (галузева) компетентності.  Результатом такого процесу має бути сформованість загальної компетентності випускника загальноосвітньої школи. Компетентний випускник – це життєво компетентна молода людина, яка володіє життєвими компетенціями, потрібними для успішного самостійного вирішення життєвих завдань, з якими вона зустрічатиметься (або вже зустрічається) в різних сферах власної життєдіяльності (виробництво, політика, життя громади, освіта, сімейне життя, мистецтво та дозвілля, релігія тощо). Компетентний випускник спроможний зберегти, розкрити, розвинути та конструктивно реалізувати свій життєвий і життєтворчий потенціал в умовах складних вимог і ризиків, які висуває до перед ним сьогодення. Така характеристика має сформуватися в процесі навчання і містити знання, вміння, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості.

Актуальність упровадження в освітню практику компетентнісного підходу зумовлена низкою чинників – зовнішніми та внутрішніми.

До зовнішніх чинників належать, по-перше, стрімкий соціальний, технологічний і політичний розвиток світу. Сучасній людині доводиться діяти в складних і невідомих ситуаціях, в умовах конкуренції та конфліктів, суперництва і співробітництва з представниками інших культур тощо. Щоб знайти своє місце в житті, ефективно освоїти життєві та соціальні ролі, випускник української школи має володіти певними якостями, вміннями:

• бути гнучким, мобільним, конкурентоздатним, уміти інтегруватись у динамічне суспільство, презентувати себе на ринку праці;
• критично мислити;
• використовувати знання як інструмент для розв’язання життєвих проблем;
• генерувати нові ідеї, ухвалювати нестандартні рішення й нести за них відповідальність;
• володіти комунікативною культурою, уміти працювати в команді;
• уміти запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій;
• цілеспрямовано використовувати свій потенціал як для самореалізації в професійному й особистісному плані, так і в інтересах суспільства, держави;
• уміти здобувати, аналізувати інформацію, отриману з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку і самовдосконалення;
• бережливо ставитися до свого здоров’я та здоров’я інших як до найвищої цінності;
• бути здатним до вибору численних альтернатив, які пропонує сучасне життя.

Такі якості притаманні компетентній особистості. Саме володіння життєво важливими компетенціями дозволяють людині орієнтуватися в сучасному динамічному суспільстві, сприяють формуванню здатності швидко реагувати на запити часу. У зв’язку з цим «соціальні та педагогічні проблеми формування життєвої компетентності особистості виходять сьогодні на рівень пріоритетних в українському суспільстві».

Підготовка компетентного випускника — це реалізація високої гуманістичної місії середньої освіти. Адже школа — це не лише місце, де здобувають тільки знання, уміння та навички, тобто освіту. У школі розвивається та примножується життєвий потенціал особистості, її життєва компетентність. У школі може й має відбуватися становлення індивідуально-особистісної життєтворчості учня.

По-друге, упровадження компетентнісного підходу зумовлено «входженням» України до Болонського процесу. 1999 року в м. Болонья міністри освіти 30 країн Європи підписали так звану болонську декларацію «Зона Європейської вищої освіти». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього і наукового простору до 2010 р. Як стратегічна мета передбачалося забезпечити конкурентоспроможність європейців на світовому ринку праці і мобільність трудових ресурсів. У зв’язку з цим Болонська угода передбачала розробку і прийняття загальноєвропейських кваліфікаційних стандартів, в основі яких покладено компетентнісний підхід. Цей процес сприяв визнанню положення про те, що й учні школи мають отримувати ключові компетенції (key competencies) як для успішної роботи, так і для подальшої вищої освіти. Воно було зафіксовано у відповідних документах ЮНЕСКО, програмі Ради Європи та ін.

По-третє, розвитку компетентнісного підходу значною мірою сприяла загальна комп’ютеризація. Особливо актуальною компетентнісна освіта стала в ситуації так званого інформаційного вибуху, коли на людину «звалилася» лавина інформації, яку потрібно було аналізувати, інтерпретувати й ухвалювати рішення про її використання. В іншому разі, як кажуть американці, інформація стає простим шумом.

У системі освіти вважалося головним дати готові знання, перевірити, наскільки добре вони засвоєні і зрозумілі учням. У нових умовах цього стало недостатньо. Людині насамперед потрібні навички критичного мислення з метою розумного використання інформації і контролювання потоку інформації. Інакше інформаційні канали будуть управляти нею.

Багато вчителів уважають, що доступність інформації підриває їхній авторитет, оскільки позбавляє їх монополії на знання. Спеціалісти вважають, що останні два роки кількість інформації збільшилася в стільки разів, у скільки вона збільшилась за останні дві тисячі років. Інформація застаріває за 4–5 років. Це вимагає внутрішньої готовності до постійного оновлення, створює передумови в опануванні інтелектуальними, соціальними та іншими компетенціями.

До внутрішніх чинників упровадження компетентнісного підходу слід віднести кризу знаннєвої парадигми освіти.

Вона, на думку багатьох науковців, зумовлена, по-перше, змінами феномену знання і його співвіднесенням із суспільною практикою. Справді, сьогодні здобуття інформації стає пріоритетною сферою професійної діяльності людини і умовою існування будь-якого сучасного виробництва. «У цих умовах, як не парадоксально, здобуття знань стало втрачати сенс. Надзвичайний потік інформації, що застаріває швидше, ніж учень закінчить школу, неможливо «втиснути» в програми. Навчання «вічним істинам», безперечно, потрібне, але без умінь оновлювати оперативну частину свого культурного досвіду учень не вважається підготовленим до життя». Проте модель навчання, що склалася в сучасній школі, може бути охарактеризована як предметна. Вона надмірно орієнтована тільки на здобуття знань і недостатньо враховує діяльнісний, ціннісно-мотиваційний, емоційний аспекти навчально-пізнавальної діяльності учня. Вивчення конкретних предметів часто не узгоджується з цілісним формуванням особистості учня, яке має відбуватися в навчально-виховному процесі.

Про недостатність сформованості компетентності учнів свідчать результати соціологічного дослідження випускників шкіл.

Зокрема, опитування випускників на перше застосування у навчальній діяльності самоконтролю показало, що лише 26% від загальної кількості опитуваних постійно контролюють свою діяльність, більше половини (58%) проводять самоконтроль епізодично. Способи контролю, якими користуються учні, елементарні й однобічні. Домінуючими серед них є порівняння отриманих результатів з відповідями в підручнику і відповідями товаришів (78%). Дуже рідко учні використовували для самоконтролю таблиці, словники, нескладні досліди, тобто ті засоби, що потребують умінь самостійно працювати з різними засобами навчання, реконструкції навчального матеріалу. Застосування визначених засобів відзначили лише 7% опитуваних. Головною причиною такого становища вважаємо недостатню спрямованість процессу навчання на формування діяльнісного, ціннісно-мотиваційного, емоційного аспектів навчально-пізнавальної діяльності учнів.

По-друге, у сучасних умовах потреба перевантажувати пам’ять учня істинами «на всякий випадок» втратила актуальність, слід лише навчити їх користуватися ними. Затребуваним є спеціаліст, який не очікує інструкцій, а вступає в життя зі складеним творчим, проектно-конструкторським і духовним досвідом. Структура ж знаннєвого навчання не забезпечує цю функцію.

Результатом кризи знаннєвої парадигми освіти є наявність таких фактів:

– відмінник, який закінчив школу, стає в житті неуспішною людиною;

– учень, що закінчив школу із золотою медаллю, не витримує конкурсного відбору до вищого навчального закладу;

– молодий спеціаліст – випускник вищого навчального закладу – довго адаптується на робочому місці, хоча обсяг професійних знань і вмінь, отриманих ним в університеті, є достатнім;

– у критичний момент виявляється, що отримані в школі знання, уміння, способи дій не допомагають вирішити життєву проблему;

– переважна більшість знань і вмінь, отриманих у школі, взагалі не затребувані в житті.

На думку західних аналітиків, український випускник є некомпетентним. Вони наводять такий перелік некомпетентності громадян постсоціалістичних країн (зокрема українців, яких сказане нижче стосується значно більше ніж чехів чи поляків):

• в економічній культурі (занепад поваги до праці, недотримання її якості, безвідповідальність);
• у правничій культурі (неповага до законодавства і законотворчості, внутрішня готовність порушувати чинні правила і закони, коли вони заважають реалізувати особисті пріоритети);
• у політичній культурі (пасивність, нехлюйство, неповага до блага громади, незацікавленість громадськими справами, невміння використовувати і захищати свої права та інтереси);
• у культурі діалогу (догматизм, нетолерантність, схильність до пліток, легкість привласнення чужих стереотипів);
• в організаційній культурі (низька ділова активність, схильність до «липової» діяльності та камуфляжу нездарності);
• у технологічній культурі (халатність, невмілість, недостатнє знання сучасних установок та обладнання, брак знань з техніки безпеки і безпеки життєдіяльності).

Усі ці факти є закономірним результатом навчального процесу в школі, який у своїй основі є некомпетентнісним.

Отже, актуальність упровадження компетентнісного підходу в українську освіту зумовлена широким його визнанням у країнах Європи, Євросоюзу. Компетентнісний підхід відповідає баченню європейської освіти XXI століття, яке висловлене Єврокомісією, активно схвалюється представниками європейських працедавців. Цей підхід знаходиться в течії Болонського процесу (на що слід звернути особливу увагу, адже сьогоднішні учні — це завтрашні студенти та майбутні фахівці). Він спроможний відбити та врахувати вимоги до життєдіяльності особистості, її трудової та навчально-пізнавальної діяльності, які висуває XXI століття. У моделі компетентного випускника можна врахувати й адекватно віддзеркалити вимоги XXI століття до особистості, її життєвої компетентності (життєстійкості, життєздатності, життєтворчості), життєвих компетенцій.

Компетентнісний підхід зорієнтовано на розкриття, розвиток і реалізацію життєвих навичок, потрібних особистості в XXI столітті.

Компетентнісний підхід у шкільному навчанні є інноваційним засобом його модернізації. Це зумовлено проблемами досягнення більш якісної освіти не загалом для системи, а для кожного учня. Компетентнісна освіта — спроба вийти за межі традиційної парадигми навчання, коли результатом вважається система знань, умінь і навичок учня, а не його здатність діяти. Тому коротко можна визначити, що компетентнісна освіта — особистісно-діяльнісна. Звичний результат навчання: «знаю що…», змінюється у напрямі «знаю як…».

Компетентнісний підхід в освіті пов’язаний з особистісно орієнтованим і діяльнісним підходами до навчання, оскільки стосується особистості учня й може бути реалізованим і перевіреним тільки в процесі виконання конкретним учнем певного комплексу дій.

Він потребує трансформації змісту освіти, перетворення його з моделі, яка існує об’єктивно, для “всіх” учнів, на суб’єктивні надбання одного учня, що їх можна виміряти.

Cистему компетентностей в освіті складають такі:

• ключові – тобто надпредметні (міжпредметні) компетентності, які визначаються як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми;
• загальногалузеві – їх набуває учень упродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи;
• предметні компетентності – їх набуває учень упродовж вивчення того чи іншого предмета у всіх класах середньої школи.

Ключова компетентність, на думку українських педагогів, є об’єктивною категорією, яка фіксує суспільно визнаний комплекс певного рівня знань, умінь, навичок, ставлень тощо, які можна застосовувати в широкій сфері діяльності людини. Вона може бути визначена як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми. Кожна з таких компетентностей передбачає засвоєння учнем не окремих непов’язаних один з одним елементів знань і вмінь, а оволодіння комплексною процедурою, в якій для кожного виділеного напряму її набуття є відповідна сукупність освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер.

З погляду вимог до рівня підготовки випускників ключові компетентності є інтегральними характеристиками якості навчання учнів, пов’язані з їх здатністю цільового осмисленого застосування комплексу знань, умінь, навичок, ставлень щодо певного міждисциплінарного кола проблем. Вони відбивають предметно-діяльнісний складник загальної освіти і мають забезпечити комплексне досягнення його цілей.

Отже, основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій:

? поліфункціональність: дають змогу вирішувати різноманітні проблеми в різних сферах особистого й суспільного життя;

? надпредметність і міждисциплінарність: застосовні не тільки в школі, а й на роботі, в сім’ї, у політичній сфері тощо;

? багатовимірність: охоплюють знання, розумові процеси, інтелектуальні, навчальні та практичні вміння, творчі відкриття, стратегії, технології, процедури, емоції, оцінки тощо;

? забезпечують широку сферу розвитку особистості: її логічного, творчого та критичного мислення, самопізнання, самовизначення, самооцінки, самовиховання тощо.

Щодо переліку ключових компетентностей, відповідних освітнім традиціям і соціокультурному контексту сучасного українського суспільства, то очевидно, що найприйнятнішим для нас є принцип їх відбору відповідно до сфер суспільного життя, в яких сьогодні особистість реалізовує себе та провадить свою діяльність. Сьогодні триває обговорення переліку таких компетентностей та їхньої структури – переліку напрямів їх набуття учнями, формування в них здатності до провадження такого виду діяльності. Такий перелік буде базовим, мінімально необхідним з погляду досягнення успішної самоактуалізації особистості в названій сфері суспільного життя. Комплекс цих напрямів і зможе забезпечити певний рівень оволодіння компетентністю.

За результатами діяльності робочої групи з питань запровадження компетентнісного підходу, створеної в рамках проекту ПРООН “Освітня політика та освіта “рівний –рівному”, запропоновано такий перелік ключових компетентностей:

? уміння вчитись (навчальна);

? громадянська;

? загальнокультурна;

? компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій;

? соціальна;

? підприємницька;

? здоров’язберігаюча.

 

1. Уміння вчитись

Уміння вчитися слід розуміти як цілісне індивідуальне психологічне утворення, яке має кілька складників та інтегрує психолого-особистісні характеристики учня зі змістовою й процесуальною основою учіння і характеризується розвиненою навчальною діяльністю. Уміння вчитись добре розвивається за умови цілеспрямованого спеціального формування його кожного складника.

Наявність цього вміння програмує індивідуальний досвід успішної праці учня, запобігає перевантаженню, сприяє пізнавальній активності, ініціативі, раціональному використанню часу й навчальних засобів. Це дає змогу людині, яка звикла самостійно вчитися, не губитися в новій пізнавальній і життєвій ситуації, не зупинятися, якщо немає готових рішень, не чекати підказки, а самій шукати джерело інформації, шляхи розв’язання, бо вміння вчитися змінює стиль мислення і життя особистості.

Тільки розуміючи діяльність як цілісний і багатофункціональний процес, можна обґрунтувати сутність поняття вміння вчитися та його компонентів з урахуванням специфіки навчальної діяльності, серед яких – мотиваційний (ставлення до навчання), змістовий (відомі й нові знання, вміння, навички), процесуальний (способи виконання діяльності на різному рівні складності).

Ця структура вміння вчитись передбачає, що учень:

? сам визначає мету діяльності або приймає учителеву;

? проявляє зацікавленість навчанням, докладає вольових зусиль;

? організовує свою працю для досягнення результату;

? відбирає або знаходить потрібні знання, способи для розв’язання задачі;

? виконує в певній послідовності сенсорні, розумові або практичні дії, прийоми, операції;

? усвідомлює свою діяльність і прагне її вдосконалити;

? має уміння й навички самоконтролю та самооцінки.

2. Соціальна компетентність передбачає такі здатності:

? аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи в них власне місце, та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп, індивідуумів, відповідно до соціальних норм і правил, наявних в українському суспільстві, та інших чинників;

? продуктивно співпрацювати з різними партнерами в групі та команді, виконувати різні ролі й функції в колективі, проявляти ініціативу, підтримувати та керувати власними взаєминами з іншими;

? застосовувати технології трансформації та конструктивного розв’язання конфліктів, досягнення консенсусу, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

? спільно визначати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти і стратегії індивідуальних та колективних дій;

? визначати мету комунікації, застосовувати ефективні стратегії спілкування залежно від ситуації, вміти емоційно налаштовуватися на спілкування з іншим.

 

3. Загальнокультурна компетентність

Загальнокультурна компетентність стосується сфери розвитку культури особистості та суспільства у всіх її аспектах, що передбачає передусім формування культури міжособистісних відносин, оволодіння вітчизняною та світовою культурною спадщиною, принципи толерантності, плюралізму і дозволяє особистості

? аналізувати й оцінювати найважливіші досягнення національної, європейської та світової науки й культури, орієнтуватися в культурному та духовному контекстах сучасного українського суспільства;

? застосовувати засоби й технології інтеркультурної взаємодії;

? знати рідну й іноземні мови, застосовувати навички мовлення та норми відповідної мовної культури, інтерактивно використовувати рідну й іноземні мови, символіку та тексти;

? застосовувати методи самовиховання, орієнтовані на систему індивідуальних, національних і загальнолюдських цінностей, для розроблення й реалізації стратегій і моделей поведінки та кар’єри;

? опановувати моделі толерантної поведінки та стратегії конструктивної діяльності в умовах культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей між народами, різноманітності світу й людської цивілізації.

Ширше трактування поняття культурної компетентності пов’язане з багатьма освітніми стратегічними програмами. Основні завдання, що їх ставлять перед собою міжнародні програми, спрямовані на розвиток освіти впродовж життя в багатьох економічно розвинених країнах, передбачають поняття культурної компетентності, яка має охоплювати:

? розвиток набуття навичок і знань для продуктивної робочої сили та конкурентної світової економіки;

? сприяння розвиткові творчості, інноваційному мисленню та підприємництву;

? підвищення та поширення рівня активної участі в навчанні;

? створення суспільства, де всі є учасниками суспільного життя;

? підвищення стандартів викладання та навчання;

? сприяння створенню суспільства знань;

? сприяння розумінню всіма громадян важливості навчання впродовж життя в різних компонентах;

? створення бази даних зі стратегії та заходів, що сприятимуть доступові до навчання впродовж життя для всіх громадян;

? вироблення та втілення стратегій, що охоплюють освітню політику, тренінги, молодь, отримання роботи, соціальне залучення та інформатизацію суспільства.

4. Здоров’язберігаюча компетентність

Під поняттям здоров’язберігаючої компетентності слід розуміти характеристики, властивості учня, спрямовані на збереження фізичного, соціального, психічного та духовного здоров’я – свого та оточення.

 

5. Компетентності з інформаційних і комунікаційних технологій

Компетентності з інформаційних і комунікаційних технологій передбачають здатність учня орієнтуватись в інформаційному просторі, володіти й оперувати інформацією відповідно до потреб ринку праці. Вони пов’язані з якостями технічно та технологічно освіченої особистості, підготовленої до життя й активної трудової діяльності в умовах сучасного високотехнологічного інформаційного суспільства, що охоплюють основні компоненти інформаційної культури учнів, базовані на раціональному співіснуванні з техносферою, відповідно до їхнього професійного самовизначення з урахуванням індивідуальних можливостей.

Компетентності з ІКТ передбачають здатності:

? застосовувати інформаційно-комунікаційні технології в навчанні та повсякденному житті,

? раціональне використання комп’ютера й комп’ютерних засобів при розв’язуванні задач, пов’язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, поданням та передаванням;

? будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;

? давати оцінку процесові й досягнутим результатам технологічної діяльності.

6. Громадянська компетентність передбачає такі здатності:

? орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні, знати процедури участі в діяльності політичних інститутів демократичної держави, органів місцевого самоврядування;

? застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів, прав і свобод своїх та інших громадян, виконання громадянських обов’язків у межах місцевої громади та держави загалом;

? застосовувати способи та стратегії взаємодії з органами державної влади на користь собі й громадянському суспільству;

? використовувати способи діяльності й моделі поведінки, що відповідають чинному законодавству України, задовольняють власні інтереси особи та захищають права людини й громадянина;

? робити свідомий вибір та застосовувати демократичні технології прийняття індивідуальних і колективних рішень, враховуючи інтереси й потреби громадян, представників певної спільноти, суспільства та держави.

 

7. Підприємницька компетентність передбачає реалізацію здатностей

? співвідносити власні економічні інтереси й потреби з наявними матеріальними, трудовими, природними й екологічними ресурсами, інтересами й потребами інших людей та суспільства, застосовувати технології моніторингу ресурсів і забезпечення стійкого розвитку;

? організовувати власну трудову та підприємницьку діяльність і працю колективу, орієнтуватися в нормах і етиці трудових відносин;

? аналізувати й оцінювати власні професійні можливості, здібності та співвідносити їх з потребами ринку праці;

? складати, здійснювати й оцінювати плани підприємницької діяльності та особисті бізнес-проекти, розробляти прості моделі дій та прийняття економічно й екологічно обґрунтованих рішень у динамічному світі;

? презентувати та поширювати інформацію про результати/продукти власної економічної діяльності та діяльності колективу.

Втілення ключових і предметних компетентностей у змісті шкільної і здійснюється шляхом виявлення можливостей конкретного предмета для кожної з них. Технологічно це означає, що сукупність компетентностей має відбиватися у цілях Державного стандарту, програмах обсягу змісту, а найбільшою мірою у державних вимогах до навчальних досягнень учнів. Власне саме остання складова змісту дає чітке розуміння про те, що має бути результатом вивчення того чи іншого матеріалу.

Ключові компетентності слід формувати через спеціально підготовлений зміст, технології і розвивально збагачене середовище, яке має такі ознаки: відкритість, цілісність, емоційна комфортність, суб’єктність навчальної взаємодії.

Реалізація компетентнісного підходу в освітньому процесі передбачає дотримання низки дидактичних умов. Перша з них полягає в чіткому усвідомленні учасниками навчального процесу дидактичної специфіки, закладеної в поняття “компетентність” як педагогічної категорії, яка може характеризувати як певний етап в освітньому процесі, так і його кінцевий результат — результат освіти.

У дидактичному вимірі результат компетентнісної освіти можна підкреслити таким виявом індивідуальності учня:

Знання                                      «Я знаю що…»

Діяльність                                «Я вмію це зробити… Я можу… Я  роблю…»

Творчість                                 «Я створюю… Я придумую…»

Емоційно-ціннісна сфера        «Я прагну… Я хочу…»

Набуття компетенцій відбувається поступово в процесі навчання, рівень компетентності учня на різних етапах навчання буде різним. Таке бачення свідчить про рівневий характер компетентнісного підходу в навчанні, про доцільність визначення певних послідовних рівнів у формуванні компетентності учнів.

Отримання позитивного кінцевого результату в навчанні передбачає періодичний контроль за його досягненням на певних етапах цього процесу. Нормативний результат сформованості компетентності учня також має передбачати контроль за послідовністю її формування з визначенням вимог до рівня сформованості компетентності учнів на кожному з етапів освітнього процесу. Ці рівні можуть бути співвіднесеними зі ступенями навчання в загальноосвітній школі.

Крім того, кожен з таких рівнів передбачатиме декілька етапів формування компетентності. Ці етапи, по-перше, мають бути пов’язаними з послідовністю формування досвіду учнівської діяльності відносно предметів і процесів сучасності; по-друге, віддзеркалювати хід навчального процесу: мотивацію навчання (усвідомлення учнем цілей і завдань), актуалізацію мінімально необхідного досвіду діяльності, вивчення нового матеріалу з відпрацюванням теоретичного і практичного навчально-інформаційних блоків, самоаналіз отриманих результатів та співвіднесення отриманих результатів з передбачуваними.

Залежно від виду компетенцій (предметні, соціальні, особистісні) шляхи та терміни їх формування в учнів різняться. Таке формування може бути спеціальним (безпосереднім) або контекстним (опосередкованим) іздійснюватись упродовж будь-якого часу — однієї навчальної теми або протягом всього терміну навчання в школі. З цього факту випливає наступна умова реалізації компетентнісного підходу в навчанні — це чітке визначення вимог до кінцевого рівня сформованості базових компетенцій учнів та до основних етапів їх формування. Третьою умовою є послідовність реалізації компентнісного підходу на різних етапах та рівнях формування змісту шкільної освіти.

Таким чином, компетентнісний підхід акцентує увагу на результатах освіти, причому як результат розглядається не сума засвоєної інформації, а здатність людини діяти у різних проблемних ситуаціях.

Компетентнісний підхід визначає результативно-цільову спрямованість навчального процесу, управління яким передбачає поетапні дії вчителя та учнів з метою досягнення результату кожного року з кожної компетентності зокрема.

Реалізуючись у навчальних програмах, компетентнісний підхід змінює   уявлення про оцінювання. Експерти програми «DеSеСо» дійшли висновку, що найактуальнішою є проблема розвитку особистісних здібностей. Результати навчальної діяльності розглядаються як особисті досягнення учня. Важливим стає не наявність у нього внутрішньої організації знань, а здатність застосовувати компетентності в житті та навчанні. Отже, слід рішуче відмовлятись від перевірки рівня засвоєння великого обсягу навчального матеріалу на формальному, репродуктивному рівні.

Ключові компетентності, як базові, надпредметні, складно вимірювати. Тому важливо:

1. Ураховувати засвоєння учнями ключових компетентностей при оцінюванні навчальних досягнень учнів.
2. Для формування оцінки рівня сформованості ключових компетентностей необхідно використовувати інтерактивні технології, які дозволяють не тільки кількісно, з використанням 12-бальної системи оцінювання, а й якісно, включаючи самооцінку та зовнішню експертну оцінку, відслідковувати ключові компетентності, наприклад:

• тести з відкритими завданнями;
• включення учнів у дослідницьку діяльність;
• постановка та розв’язання проблемних завдань;
• диспути як ефективний засіб компетентнісного навчання;
• розв’язання ситуативних завдань;
• мультимедійне навчання, комп’ютерне моделювання;
• використання методу навчальних проектів.

Тому важливими напрямами управління навчальним процесом мають бути розробка та впровадження інтерактивних технологій у процес навчання й посилення експертної оцінки за рівнем сформованості ключових компетентностей. У ролі експертів можуть виступати спеціалісти навчального закладу, управлінці, методисти. Зовнішню експертизу мають здійснити батьки, випускники, роботодавці, спеціалісти, здатні оцінювати підготовленість школярів до вирішення проблем, типових для сучасного життя. Надзвичайно важливо активізувати і систему соціологічних досліджень (опитування, анкети, відкриті тести для батьків, громадськості тощо).

Чи не найактуальнішою умовою запровадження компетентнісного підходу  до змісту освіти  є  реальне розвантаження школярів, оскільки модернізацію освіти не можна здійснювати додаючи все нові елементи до навчальних програм. Передовсім слід відмовитися від так званої енциклопедичності змісту шкільного навчання, формувати в школярів передовсім ті знання, які є необхідними для виконання практичних,ситуативних, ціннісно-орієнтованих, комунікативних завдань. Необхідно поглиблювати диференціацію навчання, особливо профільного, тобто відмовитися  від засвоєння всіма учнями знань і  вмінь, що є базовими лише для професійної освіти певного профілю.

Діяльність головних суб’єктів педагогічного процесу в контексті реалізації компетентнісного підходу до навчання також зазнає певних змін. Нові акценти в діяльності вчителя пов’язані з перерозподілом пріоритетів його функцій – від інформаційної до організаторської, консультативної, управлінської. Учитель має бути зараз не транслятором інформації, а організатором спрямованої на розв’язання навчальних завдань діяльності учнів. Закономірною є зміна акцентів і в учнівській діяльності – вона має бути активною, передбачати самостійну й самоосвітню роботу.Серйозною перешкодою для впровадження компетентнісного підходу в практику шкільної освіти є недостатність нормативно-методичного забезпечення та неготовність частини освітян усвідомити важливість проблеми. Проте не слід забувати, що  компетентнісний підхід – лише один із чинників, що сприяють модернізації змісту освіти, він лише доповнює низку  освітніх інновацій, не применшуючи значення  класичних підходів.

Компетентнісний підхід – це орієнтир національної системи освіти. Для того щоб він повною мірою став реальними, необхідна екстраполяція його ідей на педагогічний процес. Оскільки особливістю компетентнісного підходу є нова мета навчання, очевидним стає те, що відповідно до неї мають бути адаптовані всі компоненти навчального процесу. Тільки за умови охоплення всього педагогічного процесу можна досягти формування компетентності учнів як інтегрованого результату навчання.